Четвер, 24.05.2018, 20:40
Ви увійшли як Гість | Група "Гости" | RSS

Відділ освіти Краснокутської районної державної адміністрації Харківської області

Меню сайту
Категорії розділу
Новини [1340]


Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Форма входу

Головна » НОВИНИ » Новини

Стрибати крізь полум’я. Чого не вистачає Україні для впровадження інклюзивної освіти

Як працює інклюзія в інших країнах та чого бракує Україні? Про це говорили під час освітнього хакатону "EduHack: Інклюзія. Як зробити школу приязною для всіх?”, організованого Центром інноваційної освіти "Pro.svit".

Марина Гончаренко, співзасновниця Impact Hub Odessa, засновниця Лабораторія Освітніх Змін/Education Transformation Lab

Марина_Гончаренко

Фото: FB/Maryna Goncharenko

Норвегія

У 2015 році я навчалася в Львівській бізнес-школі, і в мене було стажування в Норвегії за темою інклюзивної освіти. У Норвегії усі школи інклюзивні. Для мене це було незрозуміло. Це як – немає спеціальних шкіл? А якщо дитина з важкими порушеннями?

В Ослен Сколе вся будівля архітектурно підлаштована під потреби людей з інвалідністю. Як мені розказала директорка, у Норвегії інклюзія в середній освіті працює за замовчуванням. Зазвичай дитина іде в школу за місцем проживання, і якщо вона має особливі освітні потреби, то вимагає від адміністрації школи, щоб та облаштувала необхідні умови для навчання.

Ця школа – одна з небагатьох в Осло, яка має інтегрований компонент. Тобто є окрема будівля для класів дітей з особливими освітніми потребами. Вони мають можливість на перерви і деякі уроки ходити в загальну школу. Це перехідний етап інклюзії. Саме до цієї школи потрапляють діти з дуже важкими порушеннями, і їх можна гармонійно включити в навчальний процес, надаючи водночас усю необхідну підтримку.

Я була на уроках у класі, де вчаться діти з різними типами порушень. У класі всі місця індивідуальні. Усього було 7 дітей і 11 дорослих. Це і вчитель, і асистент вчителя, і асистент для кожної дитини. Фронтальна робота з класом тривала 10 хвилин – який сьогодні день, яка пора року. Потім кожна дитина зі своїм асистентом працювала за індивідуальною програмою. Справа вчителя – координувати ці програми і стежити за їх виконанням.

У класі була дівчинка Мона, історію якої мені розповіла заступниця директора. Це історія про те, як може працювати інклюзія. Ця дівчина пішла до 1 класу, і десь під кінець 3-го стало зрозуміло, що вона не встигає за всіма, що в неї є особливі освітні потреби. Коли адміністрація запропонувала батькам перевести дівчину до цього класу, вони не погоджувалися. Аргументи, якими їх переконали: те, що дівчині психологічно було комфортніше в класі з дітьми, які були з нею на одному рівні. У неї вже були ознаки депресії, бо вона розуміла, що відрізняється. У цьому класі Мона була однією з лідерок, на багато предметів ходила в загальну школу. Це дуже гнучка модель.

Фото надане організаторами хакатону

Друга історія з цієї школи – про хлопчика Єспера. У школі в нього було реабілітаційне ліжко. Він не міг ані стояти, ані сидіти, навіть голову не дуже тримав. У наших реаліях дитина в такому стані взагалі б не потрапила до школи. Обладнання, яке допомагає йому в пристосуванні до середовища, надає місцева влада на замовлення. У кожній школі за замовченням не стоять реабілітаційні ліжка. Ні. Є дитина з певними потребами - це обладнання привозять, а коли воно вже не потрібне – віддають в інший заклад чи клас.

У Норвегії я не побачила жодної фантастики в організації інклюзивного середовища. Так, мають бути ресурси. Але має бути грамотна організація і розподіл цих ресурсів. А з точки зору супер-технологій чи фантастично-вишуканих речей – ні, це просто повсякденні процеси.

Фінляндія та Естонія

Нещодавно в межах проекту EdCamp ЕдМандри їздила у Фінляндію. Одна з ключових ознак фінської системи – майже всі школи державні і однаково добрі. Батьки мусять повести дитину в школу в тій громаді, де вони живуть.

Коли ми потрапили в школу Opinmaki School у Хельсінкі, одне з перших, що я побачила, – хлопчик з характерною поведінкою, який тікав від тьютора. Мені найбільше сподобалося те, що на це ніхто не звертав увагу. Тобто включення дітей є природним.

На початку 90-х у Фінляндії закрили або реформували майже всі спеціальні навчальні заклади. На всю країну є лише кілька шкіл для дітей, позбавлених зору – тому що там є спеціальне обладнання, яке допомагає їм адаптуватися, і дві спеціалізовані школи в Хельсінкі.

У кожній загальноосвітній школі є інклюзивні та інтегровані класи. Інклюзивні – в яких дитина з особливими освітніми потребами навчається з асистентом, інтегровані – де вчаться тільки діти з особливими освітніми потребами, але беруть участь в інших активностях у школі.

Що мене вразило, коли директорка розповідала про супровід? Вона взагалі не говорила про діагнози. У фінській системі є три типи підтримки дитини, яка не встигає: базовий (якщо дитина пропустила багато занять, і їй треба наздогнати); середній (якщо в дитини є якісь логопедичні порушення і вона потребує тривалого супроводу); інтенсивний – якщо має хронічні захворювання, порушення, що мають системний характер).

Але кілька разів директорка наголошувала, що діагноз значення не має, вони дивляться на дитину, а не на діагноз. Усі тестування мають на меті виявити труднощі, а не приклеїти ярличок.

Ми запитали, хто ухвалює рішення, чи дитина має іти до інтегрованого або інклюзивного класу? Директорка каже: "Як хто? Ми і батьки”. "А як же комісії?” – "А навіщо? Якщо ми розуміємо, що нам це треба, то проконсультуємось з медиком, який веде цю дитину”.

Після Фінляндії у нас було кілька днів в Естонії. Естонія набагато ближча до нас, ніж Фінляндія. Вона мені сподобалася тим, що це перехідний етап від наших реалій до космічного інклюзивного простору Норвегії чи Фінляндії. З кінця 90-х років у країні триває реформування спеціальних навчальних закладів. З них роблять або інклюзивно-ресурсні центри, або звичайні школи.

Учитель школи, в якій ми були, сказав: "Ми всі розуміємо, що інклюзія – це тренд. Але ми ще на півшляху”. Це для мене було про те, що ми зараз намагаємось подолати за кілька років той шлях, яким Норвегія, Фінляндія, Німеччина йдуть десь з 60-х років, і Естонія, Латвія, Литва, Польща – з 90-х. І більшість проблем, які ми маємо, саме через стрибок крізь полум’я.

Чого бракує Україні для розбудови справді інклюзивної освіти

Довіра та діалог. Ми не вміємо розмовляти один з одним. Я не знаю, як в інших містах, а в Одесі багато конфліктів через відкриття інклюзивних класів відбувалося саме тому, що ані директор, ані вчитель інклюзивного класу не пояснили батькам, чому цей клас такий.

З власного досвіду хочу сказати, що коли починаєш говорити спокійно, дуже багато проблем вирішуються.

Широке суспільне розуміння інклюзії. Що інклюзія – це не коли ми зігнали дітей в один окремий загончик. Це розумне пристосування кожного та кожної.

Розуміння інклюзивних технологій. Тобто – як саме це робиться. Інклюзивні технології – це три складові: доступ дітей до школи (тобто архітектурна та інша доступність), розумне пристосування в класі та зміна педагогіки. Вчителі часто запитують: "Я пояснюю матеріал, і якщо він не встигає, всі інші страждають”. То, можливо, потрібно відходити від фронтальної роботи з класом і застосовувати інші форми роботи?

Уляна Пчьолкіна, представниця Всеукраїнської громадської організації "Група активної реабілітації”

Фото надано організаторамти хакатону

Коли мені був 21 рік, я потрапила в ДТП і через травму хребта втратила можливість ходити. Два роки по тому я потрапила в табір активної реабілітації. Там я зрозуміла, насамперед, що я – не інвалід першої групи. Що я – Уляна, людина, в мене є такі самі права і обов’язки перед суспільством, як у всіх інших. Я не відокремлюю себе від суспільства, і мій інвалідний візок не визначає мене як особистість. Це лише засіб пересування.

Інвалідність – це виключно соціальний статус, який регулює твої відносини з державою. Так само – в освітньому процесі. Ми маємо розуміти, що в певної нозології є певні особливості, і ми коригуємо під них програму. І це не є проблемою людини.

Інвалідність – це бар’єри в суспільстві. Наприклад, зараз у мене немає інвалідності. Я просто стою перед вами і не маю перешкод. Але на вході, де сходинки, виникає моя інвалідність.

Інклюзивне навчання – це можливість для дитини від малечку навчатись на рівних зі всіма іншими. Зараз ми бачимо переважно дітей, інтегрованих у навчальний процес – коли дитина в 11 років іде в перший клас, тому що її оцінюють за розумовими здібностями.

За стереотипами людей з інвалідністю часто сприймають як "а що там вона розуміє, у неї ж інвалідність”. Насправді дитина розуміє, що в 11 років вона в першому класі. І це неприємно, навіть якщо людина має якісь ментальні порушення або затримку психічного розвитку.

Інклюзія говорить зовсім інше: діти мають іти в школу в один вік, але в кожної має бути скорегована програма, і дитина не має відчувати себе виключеною. Інклюзивна освіта виключає будь-яку дискримінацію дітей. Вона забезпечує однакове до всіх ставлення і створює умови для дітей з особливими освітніми потребами.

Завдання науковців, вчителів – розробити таку програму, щоб дитина її сприймала на рівні зі своїми однолітками.

Переважна більшість шкіл архітектурно недоступна. Але децентралізація дала нам можливість багато чого робити. Та люди не знають, з чого починати. Часом натрапляю на відповідь, яка мене вводить у ступор: "Навіщо нам архітектурна доступність? У нас немає дітей на візках”.

Найбільша проблема – коли директори шкіл вмовляють батьків віддавати дитину в спеціалізовані інтернати. Хоча вони не мають інтелектуальних порушень, лише порушення опорно-рухового апарату.

Батьки часто бояться віддавати дитину в звичайну школу: мою дитину будуть ображати, її не будуть розуміти, вона не встигне за програмою. Інша сторона – батьки дітей, які розвиваються типово, не хочуть, щоб з ними вчилися діти з особливими освітніми потребами: у нього інший колір шкіри – навіщо це?; моя дитина буде відставати через дитину з інвалідністю.

Як з цим боротися? Просвітницькою діяльністю. Адже через переломи і скандали справи не буде.

Якщо дитина, яка розвивається типово, буде навчатися на рівні з усіма, ми будемо виховувати більш толерантне суспільство, яке буде сприймати одне одного на рівних.

Насправді в дітей стереотипів немає, їх дітям нав’язують дорослі. Зазвичай діти звертають на мене увагу. У мене є фаворит з коментарів. Хлопчик років чотирьох подивився на мене великими очима і каже: "Мамо, а чого вона така стара і у візку?”. На візку – значить дитина, діти так сприймають. І від мами залежить, як ця дитина буде далі сприймати дорослих людей на візку. І коли мама смикає цю дитину і каже: "Відійди, не можна. Тьотя хвора”, – то я пояснюю простими словами. Багатьох дітей катаю на руках. Тому що ця дитина далі нестиме позитивне сприйняття людини на візку.

Ще один унікальний приклад: коли одна незряча дівчинка та інша, яка бачить, підходили до ігрового майданчика, одна сказала: "Дивися, скільки тут іграшок!”. Друга каже: "Я ж не бачу” – "То пішли, я тобі покажу”. І вона почала давати їй у руки іграшки, пояснювати. Ніхто цю дівчинку не вчив, їм по 5 років максимум було.

Я часто чую, що ми робимо інклюзію для дітей з інвалідністю. Насправді не тільки. Діти з особливими освітніми потребами – це й ті, які приїхали з інших країн, які пережили війну. Ці діти мають певні психологічні проблеми і також потребують іншої уваги від учителів і психологів. Говорити про дітей з інвалідністю важливо – вони більш незахищена категорія. Але потрібно не забувати, що йдеться не лише про них.

Змінити державу за кілька років ми не зможемо. Але наша сьогоднішня задача – закласти цеглинки у фундамент здорового ґлузду, рівного ставлення, інклюзії у суспільстві.

Вікторія Топол, "Нова українська школа”

Цей матеріал представлений ГО "Смарт освіта” в рамках проекту "Програма сприяння громадській активності "Долучайся!", що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Категорія: Новини | Додав: VO (03.05.2018)
Переглядів: 26 | Рейтинг: 0.0/0
Календар
Архів записів


Пошук
 

Copyright MyCorp © 2018