4-денна кооперація «Козіяри в Пирогів» (COZYWEEK) у межах Kyiv Design Week
29-31 серпня 2024 року в Національному музеї народної архітектури та побуту (м. Київ) відбулося дуже важливе дійство, що організували козіяри.
Чи замислюємся ми, що часом маємо дорогоцінне, але малопомітне? Чи віримо ми, що навіть маленька громада на східному окрайці країни може бути величезною в своїй побутовій культурі?
В останні дні літа, в музеї просто неба, на очах у сотень відвідувачів, козіяри практикували своє вміння гуртової справи. Залучивши родину ковалів з Каплунівки та музик з Красного Кута. Під ритми гурту “Яри” наші місцеві “прожили” разом з випадковими охочими долучитися.
Входини: козіяри запускали кота, вшановували піч та ікони, одарювали свіжоспечених хазяїв дарунками, гратуювали наших захисників, наголошували на важливості у вмінні ділити радість нової оселі, нової родини, нових односельців.
Нашим землякам так чесно і завзято вдалося розкрити слобідську традицію, що випадкові відвідувачі музею, які зацікавлено взяли участь у Входинах, доки очікували своєї черги одарювати хазяїв, вже наскороруч придумували оригінальні вірші, де пояснювали, чому вони принесли в подарунок козіярам горщик M&M`s чи полумисок маршмеллоу.
В процесі скирдування сіна, яке стало головною подією другого дня, на спеціально підготовленому лантуху поля музейниками, козіяри вчили відвідувачів, як валкувати сіно, як валок наколювати вилами, чому тризубі вила це для сіножаті, а двозубі з довгим держаком – для накидування на вершечок стога, де Віктор Квочка вправно вершував, Микола Дмитрович Темнохуд скульптурно вичісував боки нашої найвищої на усю Київщину скирди. Більша половина задіяних на полі були зацікавлені гості музею, але поміж них добре виділявся маленький хлопчик Михась, якого спеціально привезла бабуся, щоб він трішки більше за своє дитинство вхопив українськості. Маненький Михайлик ні на хвилину не відлучавсь від гуртової справи, допомагав нашим згортати сінце, підносив до скирди, чим торкнув серце всіх козіяр. Хлопчика відзначив наш Микола Дмитрович, наголосивши, що справжній козак росте, рукастий парубок з великою душею. Опісля скирдування козіяри пригощали всіх, хто долучився, нашими місцевими наїдками. Простеливши ряднини по схилу пагорба на галявинці, до матерчаного столу подавалося те, що зазвичай у нас тормозком мати наготовлює на пазьбу чи косовицю. Печена картопля з цибулькою до кисляку, сирівець до козіївського хлібчика, малосольні огірки та варені вкруту яйця. Накінець приговорили величезного кавуна розміром зі скирду. Великі справи разом вкінці завжди мають бути відзначені спільною їжею. Це обʼєднує людей. Створює поміж ними невидимі звʼязки, які цупкіші за льняні мотузки.
Третього дня козіяри на старовинній мазаній хатині Наддніпрянщини показували, як наші люди організовують мазання. На наш великий подив і радість, до Мазання доєдналась величезна кількість діточок. Хлопчиків й дівчаток. Був Сашко, якого батьки спеціально на подію привезли з Вінниці, була й маненька Маруся, шо розтирала глину по стіні не гірше за Таню Шарафанову, нашу умілицю. Були і калабаня, і накидання вальків глини на рештування, і вирівнювання поверхні окола правИлом, і спільне вечеряння під вміло зготовлений в печі Іриною Стрілець борщик та кулішик. Але було поміж цього всього, мабуть, головне – козіяри показали на всю країну, як це – триматися гурту і що коли разом, то нам немає жодних нездоланних задач.
29-31 серпня в серці України маленька громада зі Слобожанщини заводила дух спільнодії в грудях кожного охочого.
Сашко Столовий
